І на оновленій землі
Врага не буде супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люди на землі.
(Т. Г. Шевченко)
Немає в світовій літературі іншого поета, який би так ніжно, з любов'ю оспівав у своїй творчості жінку-матір усієї Землі, берегиню, продовжувачку роду:
Нічого кращого немає
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
"Такого полум'яного культу материнства, -писав М. Рильський, - такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу".
Доля жінки - це доля його матері, котру передчасно "у могилу нужда та праця положила".
Жінка в Шевченка - страдниця: на панщині вона працювала нарівні з чоловіками, вдома виконувала всю хатню роботу, родила, виховувала дітей... І за цих нестерпних умов вберегла доброту, яка випромінювалась від неї, як сонце; любов, красу:
На панщині пшеницю жала.
Втомилася, не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку під снопом.
Розповила, нагодувала,
Попестила...
І гнівний голос Шевченка стає на захист потоптаних прав жінки, матері. Його жіночі образи - це незагойна, найболючіша рана серця. Ось назви творів про жінок: "Наймичка", "Катерина",
"Відьма", "Сова", "Слепая". Ці назви не випадкові. Одна лише "Відьма" - це звинувачення тодішньому гнобительському ладові, що довів до такого стану жінку-матір:
Жаль і страх!
В свитині латаній дрижала
Якась людина...
Се не мара...
Моя се мати і сестра.
Моя се відьма, щоб ви знали...
Кожна жінка - жертва для поета - рідна. Він плаче її сльозами, мучиться її муками. Шевченкові поеми кличуть до помсти тим, хто дотоптав жіночу честь, гідність, щастя. Згадаймо "Катерину", трагедію матері і дочки-матері.
Дівчина занапастила свою долю, знеславила себе і батьків, а тепер свій "гріх" мусить спокутувати. Серце її ціпеніє від болю, кров холоне в жилах коли вона чує прокляття матері, яка, "як ягідку, як пташечку, кохала, ростила" свою доню, свій "цвіт рожевий". У словах матері злились гіркий гнів і щира та ніжна любов до своєї дитини, болючі прокляття і ніжна ласка материнська. Ми бачимо, як Катерина, немов та чайка-небога, скиглить, плаче над своєю дитиною і над власною долею.
Знайшовши коханого, вона уклінно просить не цуратися, готова навіть принести себе в жертву - бути йому наймичкою:
Покинь мене, забудь мене,
Та не кидай сина.
Образи Шевченкових жінок-матерів не лише багатостраждальні, а й, як правило, високоморальні.
Якраз найбільша заслуга Шевченка не в тому, що він ридав над долею покривджених жінок, а в тому, що він підніс жінку-матір на найвищий п'єдестал чистоти, глибини і вірності почуттів, моральної краси і материнської величі.
Такими є Ганна з поеми "Наймичка". Оксана з поеми "Слепая", Катерина і Марія а однойменних поем. Ганна з поеми "Наймичка" також покритка, але вона залишається жити заради свого сина. Її материнська любов така сильна, що вона здатна принести своє життя в жертву задля щастя сина. Життя Ганни - материнський подвиг. Вона відмовляється навіть бути весільною матір'ю у свого сина і лише перед смертю розказує йому правду.
Особливо вражаюче описав Шевченко удовине горе, коли єдиного сина забирають у солдати:
Ой привезли до прийому
Чуприни голити;
Усе дрібні, усе малі,
Все багатих діти.
А у вдови один син,
Та й той якраз під аршин.
Великий Кобзар бачив у жінці передусім духовну красу, обожнював материнство, уславляв вірність і щирість.
Його невмирущі рядки:
Врага не буде супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люди на землі, -
стали святими для багатьох поколінь, такими вони є для нас нині, коли, нарешті, ми взялися за будівництво власної хати, бо, як казав незабутній Тарас:
В своїй хаті своя правда,
І сила, і воля.
